Олексій Курилко 

Якщо народження героя можна вважати початком його історії, то тоді мою історію я почну з кінця. Адже тепер все, що було до того, не має більше для мене значення, а для вас особливої цікавості.

Я помер, коли мені ледь виповнилося тридцять сім років.

Смерть огидна, страшна, сумна… Однак померти в день свого народження – в цьому є для мене своєрідна краса і закономірна гармонія: людина народилася і, буквально того ж дня, тільки через тридцять сім років, покинула цей світ.

Втім, у ту мить я про це все не думав.

Коли я помирав, мене охоплювали вельми суперечливі почуття. Але переважали: страх, образа і жаль. Пригадую, було надзвичайно шкода себе… і це дивно. Адже у своїй смерті здебільшого був винен я сам. І тим не менше – жаль, прикрість… 

Прикро все ж таки вмирати в такому відносно молодому віці. І це при тому, що останні півтора року життя були першокласним приводом для суїциду. Я серйозно. Мене безперервно переслідували біди на невдачі на всіх фронтах: мого собаку збила машина; рейтинг мого шоу падав стрімкіше, ніж самооцінка старого імпотента; моя кохана жінка покинула мене і негайно вийшла заміж за якогось нікчему… І це ще не все. Колишня дружина і, за сумісництвом, змія підколодна заборонила мені бачитися з сином; здоров’я моє несподівано і різко погіршилось, а я не лише не лікувався, а й гірше того – знову поступово котився на самісіньке дно наркозалежності. Мої фінанси танули і, пропорційно до них, танула кількість моїх так званих друзів; росли борги і почуття тривоги… Мене переслідували: безсоння і виснажливі головні болі. Одне слово, мені було з біса паскудно. І до всіх цих бід я ще діагностував собі самотність, причому в гострій формі і в останній стадії: це коли самотньо настільки, що навіть нікому розповісти про свою самотність.

Ясна річ, я цього не виказував. З боку, либонь, здавалося, наче у мене немає жодних проблем, але… бісова чорна смуга так довго не змінювала кольору, що я і сам з кожним прожитим днем чорнів ізсередини. Спершу я все зненавидів. Себе, інших, життя, долю, Бога… Але на зміну безсилій, спустошливій ненависті прийшла апатія. Мене нічого не тішило, не гріло, мені нічого не хотілося. Не хотілося зовсім нічого, крім спокою…

Швидка допомога у нас зазвичай приїжджає не швидко. Від самого лише чекання померти можна. Але мені не щастило до кінця. Коли приїхала бригада, я ще жив, хоч і перебував у непритомному стані. Щось у мені продовжувало чіплятися за життя і дорогою до лікарні. І лише в самій лікарні, незважаючи на всі зусилля медпрацівників, котрі чесно й добросовісно боролися за моє жалюгідне життя, мій ангел-охоронець, смертельно втомлений мною та моїми викрутасами, у нападі відчаю махнув на мене рукою і відвернувся, внаслідок чого серце моє зупинилося…

Серце моє зупинилося на п’ять з половиною хвилин… Про подальше знаю з чужих слів.

Перший розряд струму залишив моє серце цілковито байдужим.

Другий розряд, вигнувши моє тіло, серця мого також не зачепив.

І тільки третій розряд, можливо, вразивши своєю впертою наполегливістю та силою електричного струму, несподівано запустив перервану роботу мого серцевого мотору. 

Це можна було б порівняти з перезавантаженням комп’ютера… Але людина не комп’ютер… 

Коли я усвідомив, що трапилось, я ледь не заплакав і сказав: «Мабуть, невдасі і в смерті не щастить». 

Потім мене почав навідувати психолог. (Так належить, раз бажав себе вбити, значить, з головою не все гаразд) Пропонував подивитися на все це як на другий шанс… Але коли я зізнався йому, що в моєму житті вже була одна клінічна смерть, він не розгубився:

– Ось бачите! Бог рятує вас вдруге.

Я заперечив йому майже серйозно:

– Була субота. – кажу, – єврейський Бог не працює по суботах.

– Ви хіба єврей? – щиро поцікавився він.

– Боюся, що з моїм щастям – так, я безумовно єврей.

Він зрадів:

– Ось бачите, до вас повернулося почуття гумору! Ну то може ви все ж таки готові поговорити зі мною про те, що з вами трапилося?

Але я вперто не бажав говорити про те, що було. 

Річ у тім, що всі причини, які спонукали мене отруїти свою свідомість алкоголем та наркотою, а потім у цьому напівпритомному стані, розігнавши автомобіль до 180 км/год, різко повернути з траси і скерувати авто у бік лісосмуги – всі ці причини тепер перестали мене хвилювати… Позаяк за ті п’ять з половиною хвилин, доки я перебував по той бік життя, зі мною дещо трапилося… Дещо таке, що корінним чином змінило моє ставлення до життя…

Просто класика: «Свій шлях земний пройшов до половини і опинився в темному гаю».

Хоча є суттєві відмінності. У моєму випадку не було жодного темного гаю. Була широка ріка і був міст через неї. Я стояв посередині моста. Все здавалося таким простим і ясним. Мені треба було перейти на інший бік річки, і всі мої муки припинилися б. Я вже був на півдорозі до вічного спокою, ні, навіть далі. Я здолав уже три чверті шляху мостом. Залишалося буквально кроків десять. Я вже виразно бачив обличчя людей, які мене зустрічали. Їх було багато…

…Їх було дуже багато. Серед них були мої батьки: батько, котрого за життя я бачив дуже рідко – у нього була інша сім’я; мати, котра покинула мене ще неповнолітнім; гурт моїх друзів і товаришів, які відійшли в далеких дев’яностих зовсім молодими.

Он Саша Шевченко, що загинув зовсім юним через дурість і пиятику; он брати Юсови, застрелені під час чергової бандитської розбірки; он Женя Джокер, котрого прирізали в бійці просто у мене на очах. Пригадую, ми везли його в лікарню, а він все повторював, спливаючи кров’ю: «До Ніни.. Хлопці, відвезіть мене до Ніни..»

– Джокер, Ніна мертва. – нагадав я йому. 

Ймовірно, він і сам пам’ятав про це, та все одно продовжував просити нас:

– Хлопці, до Ніни.. відвезіть. Я до Ніни хочу. 

І ось він тепер стоїть поряд із Ніною, яка свого часу померла від банального передозу. 

А ось один із моїх найкращих друзів – Андрій Каїнських на прізвисько Каїн. Під час арешту він намагався втекти і йому це майже вдалося. І відтоді він чекав мене тут. Мені розповідали, що свої останні хвилини він провів у гарячці. Мабуть, йому привиджалося, немовби він знову маленький хлопчик і грає у футбол, бо він повсякчас повторював у гарячковому маренні: «Ма, ми ще не дограли. Ми ще пів годинки, будь ласка, ма. Ще пів годинки..»

Їх багато стояло на тому березі. Всі вони, звісно, вважалися людьми аморальними. Суцільні алкоголіки, наркомани, злодії та бандити. Та особисто я знаю, що вони не були поганими людьми. Я любив їх. Кожен із них був по-своєму дорогий мені. І всі вони на тому боці моста. Я уже був зовсім близько, коли раптом вирішив обернутися, щоби подивитися на протилежний бік моста. На той бік, який покидав…

І я побачив, що там хтось стоїть. Одна єдина фігура. Я не міг роздивитися, хто то був. Я лише бачив чийсь невиразний силует. Але я відчув, що та людина не хоче, щоб я йшов. Не знаю, як пояснити це все, але, Бог – свідок, я гостро відчув всім своїм серцем, що дуже потрібен цій людині. Ця людина жива. Але вона потребує мене, потребує моєї допомоги, і я не можу зараз піти. Не можу. Не маю права. 

Ким була та людина? Чому вона не відпускала мене? Чим я міг допомогти їй, якщо навіть своє власне життя так бездарно профукав? У мене не було відповідей на всі ці питання. Однак я, трішки провагавшись, розвернувся і, не озираючись на сумні обличчя рідних та близьких, але давно вже мертвих людей, рішуче рушив назустріч ледь видимій фігурі людини, котра явно гостро потребувала моєї допомоги.

Ось чому і яким чином я повернувся до життя. А лікарі з бригади реанімації – я вас прошу! – вони просто робили свою роботу. І я вдячний їм за їхню старанність.

Вийшовши з лікарні, я кілька днів провів удома, в легкому нападі неробства та лінощів. Відтак, не витримавши, взяв таксі і вирушив на свою малу батьківщину – на Сталінку – на район, де я прожив усю першу половину свого нікчемного життя. Якимсь шостим чуттям я розумів, що людина, котра потребувала моєї допомоги – вона жива, але вона не з теперішнього мого оточення. Вона з минулого. А отже, її треба шукати там, на районі. 

Весь день провів я у пошуках тих, хто ще залишався в списку живих. Список, до речі, виявився значно коротшим, ніж я розраховував. Нічого не вдієш. Як сказав безсмертний класик: “Одних нема, а ті далечко”. 

Насамперед відвідав парочку своїх однокласників. На щастя, вони моєї допомоги не потребували. Ба більше, у них все було прекрасно. Більш-менш. У обидвох дім, сім’я, робота… У одного навіть коханка, і він, бідолаха, розривається між коханням та обов’язком. Одне слово, цілком звичайне життя в обох.

А потім я несподівано зустрів Сеньку Лучка. Він, як Пилип з конопель, вистрибнув з розкішної автівки у супроводі якогось бугая, і кинувся мені в обійми.

Зізнаюся, цей Лучок мені ніколи не подобався, з дитинства він був придурком і ябедою, тепер же він, звісно, змінився. Принаймні зовні. Насамперед я поцікавився долею одного колись дуже близького мого товариша. Запитав його про Славка Семченка.

Сенька сказав, що за одними даними той мотає черговий строк, а за іншими давно помер у в’язничному лазареті від туберкульозу.

– Я й сам, – весело та з гордістю заявив Лучок, – я й сам вже другий термін мотаю. – Він широко посміхнувся і штовхнув мене в бік ліктем. – Правда, не на зоні, а в стінах Верховної Ради. 

– Порівняв, – кажу, – хєр з пальцем.

Ми побалакали хвилин десять. Втім, балакав здебільшого він. Нахвалявся своїм становищем, своїм статусом, знайомствами…

До кінця розмови я вже був ладен зламати йому ніс. Єдине, що стримувало мене, це присутність бугая і можливі наслідки його такої близької присутності.

– Когось із наших спільних знайомих бачив останнім часом? – запитав я. 

– Та я взагалі тут рідко буваю. У мене мама зараз хворіє. За нею, звичайно, дивляться, доглядають – найняв людей. Ну, хоча б раз на пів року я повинен до неї навідуватись, погодься… А частіше я не можу, на жаль. Сам маєш розуміти: вічно у справах, в роз’їздах, а останні два тижні взагалі лікувався від триперу.

– Ого, хтось насмілився порушити твою депутатську недоторканість?

– Ну, знаєш, часом я сам мушу бути ближчим до народу. – І він знову засміявся, і знову штовхнув мене ліктем у бік. 

У нього з дитинства була така огидна звичка, він сам жартував, сам сміявся і ще штовхав сусіда ліктем, ніби запрошуючи розділити з ним веселощі. Раніше я не дозволяв йому такого поводження з собою, а ось тепер змушений терпіти. 

Щоправда, зрештою я таки не витримав. Я сказав: 

– Гаразд, Лучок, вибач, звичайно, але у мене нема часу. Мені вже час.

– Куди ж ти так поспішаєш? 

– Та так, – кажу, – є у мене одна невідкладна зустріч.

– Єдина зустріч, яку не можна відкласти – це смерть, друже. 

І знову він заіржав, як ідіот. І знову спробував тицьнути мене ліктем, але я схопив цей клятий лікоть, стиснув щосили і, ледь стримуючи лють, процідив крізь зуби: 

– Харе вже тикати в мене своєю клешнею, козел!

– Чого ти? – щиро здивувався Лучок і озирнувся на свого охоронця, котрий стояв біля нас, але на шанобливій відстані. 

– Нічого. – відповів я, заспокоївшись, – Просто не подобаєшся ти мені. Зрозумів? І ніколи не подобався. 

Лучок відступив на крок і зауважив сумно так і, слід віддати йому належне, цілком спокійно: 

– Як був психом, так і залишився. Ти ж розумієш, варто мені сказати слово, і тебе пристрелять, як скаженого пса.

– Знаєш, Лучок, – втомлено промовив я, – лякати мене цим, все одно що погрожувати повії позбавити її цноти. Тому не пішов би ти на х**.

І він пішов… до своєї розкішної машини у супроводі свого здоровенного “цербера”.

Зустріч ця, як і вся подальша розмова з Лучком, настільки збентежила мене, що я вирішив зазирнути в кабак, розташований навпроти кінотеатру “Салют”. Мені необхідно було випити грамів п’ятдесят хоча би.

В ресторані було тьмяно і волого. Я розташувався за крайнім столиком біля вікна. Підбіг жвавий маленький офіціант, простягнув мені меню, від якого я одразу ж відмовився. 

– Дякую, – кажу, – не треба. Принесіть просто рюмку горілки і скляночку апельсинового соку. 

– Чудовий вибір! – урочисто й голосно оголосив офіціант і відразу ж зник.

 І тут трапилося неймовірне: в ресторан зайшов саме той, про кого я розпитував Лучка – Семченко Слава, власною персоною. Не лише живий і здоровий, але, як було сказано в одному відомому кінофільмі, навіть доволі вгодований. Спершу я не повірив власним очам. Адже я також чув, що років п’ятнадцять, щонайменше, він провів у тих місцях, де гуляти ходять під конвоєм. У нього було принаймні п’ять судимостей. А тут він, уявіть собі, заходить у кабак. Та ще й у такому вигляді, що й не впізнати. Мало того, що на ньому гарний світло-сірий відпрасований костюмчик-трійка, та ще й капелюх на голові, а в руках Біблія і ще якісь рекламні «проспекти». 

Увійшовши, він роззирнувся і попрямував просто до мого столика. 

– Привіт, братуха, – сказав він, всідаючись навпроти мене за столик. – Що твориш, чим живеш?.. 

І все це було промовлено таким тоном, немовби ми бачилися з ним буквально днями і розійшлися мало не допіру. А насправді після нашої останньої зустрічі минуло сімнадцять років, якраз після його першої ходки. 

– Ти змінився, – зауважив я. 

– Це все просвітлення, братуха. Я здобув віру, прикинь. 

– Ти жартуєш?

– А ти хіба смієшся? Ні, брате, я абсолютно серйозний. Я увірував, і це, гадом буду, змінило всю мою житуху. 

Виявилося, Славко не брехав. Він уже другий рік як зав’язав зі своїм минулим, ходив до церкви. Причому не традиційної, а в якоїсь нової, назви не пригадую. І в цій церкві у нього цілком хороша репутація. Йому навіть довірили роздавати рекламні проспекти і знаходити новеньких прибічників та апологетів для церкви.

На жаль, він поки що не досяг особливих успіхів, як я зрозумів. Він скаржився мені, що більшість людей не бажають говорити з ним про Бога, особливо впертими виявилися бабусі. Він так і сказав: 

-– Прикинь, братан, всі ці бабуленції тупо не хочуть зі мною базарити за Бога, – він показав мені свої татуйовані руки, – Може через ці довбані наколки. Тут я лоханувся, братан. Масть змінив, а злодійські персні не вивів досі, тому змушений ці кишки носити. В цьому прикиді дев’яносто відсотків моїх наколок не видно. Але ж клешні не сховаєш. А може додати рукавички, як думаєш? 

Я зрозумів, що він навіть не здогадується, чому більшість людей не бажають із ним розмовляти про такі інтимні речі, як віра в Бога.

Йому здавалось, річ у татуюваннях на руках (до речі, він забув про свої повіки, адже варто було йому заплющити очі, і кожен міг побачити татуювання “РАБ” на одній повіці і “МВД” на другій). Насправді, на мою скромну думку, тут було два пояснення. По-перше: його погляд – важкий, гострий погляд “ласкавого вбивці”. Такий погляд не міг обманути. По ньому зразу було видно: перед вами хижак, котрий за першої зручної нагоди, якщо знадобиться, не зупиниться ні перед чим, включно з убивством. 

А по-друге, і це головне, його манера спілкування. Може він і змінився, душевно перевтілився, плюс одягнув пристойний класичний костюм, однак його манера розмовляти, його жаргон, нікуди не поділися. Хто буде вести духовні бесіди з людиною, чий лексикон повністю обмежений «фенею»?

Уявляю, що мали би відчувати бабусі, почувши щось на кшталт: “Я дико перепрошую, бабонько, а ви б не хотіли трішки зі мною перетерти за Бога?” 

Я вже, було, хотів познайомити його зі своїми міркуваннями, але тут прудкий офіціант приніс моє замовлення. 

– Водяра? – здивувався Слава, – Тоді принесіть мені таку ж саму шнягу, тільки удвічі більше. 

– Також чудовий вибір! – вигукнув офіціант і знову зник. 

– Тобі можна пити? – запитав я.

– Шо за питання, братан? Хто сміє заборонити мені бухати? Я ж не якийсь бахнутий монах, Слава Тобі, Господи. 

– Але ж ти тепер віруючий? 

– При чому тут віра і бухло? Одне другому не третє.

– Мені здавалося, це суперечить вашим принципам, це ніби як гріх… Зловживання і все таке.

– Шо з тобою? Та я дивлюся, ти взагалі не шариш у цих справах, – він зняв капелюха, оголивши свій цілком лисий череп. І, погортавши, Біблію, прочитав: 

– “І сказав Ісус: “Пейте Вино – це кров Христова”. Ну і так далі. Ну, шо, – сказав він після прочитання цитати. – Шаркнем по одній? 

– Але тільки по одній, – сказав я. 

Коли ми випили, він поцікавився: 

– А з якого чуда ти взагалі тут? Я тебя пару разів по ящику бачив, красавелла. І у тебе наче все по життю тіп-топ? 

І тут я йому розповів свою історію: як я колись виривався з цього болота, як важко налагоджував своє життя, як потім все почало руйнуватись у мене, як я наклав на себе руки, розбивши машину в гівно і, нарешті, як під час клінічної смерті мені привиділося, що хтось гостро потребує моєї допомоги. І що я ніяк не збагну, хто це може бути. Але, мовляв, щось мені підказує, що ця людина з мого далекого минулого. Вона закликає мене, вона чекає на мене, і тому я повернувся сюди і не знаю, хто ця людина, і де її шукати. 

– Кисло, братан, – оголосив Славко і показав знаком офіціанту повторити наші замовлення. 

– Я ж попереджав,– кажу, – по одній, мені зараз напиватися не можна. 

– Не нап’єшся, гарантую. Довірся мені!

І ми продовжували пити і безтурботно балакати, згадуючи минулі світлі дні з нашого спільного темного минулого. 

Але після п’ятої я заявив рішуче і твердо: 

– Все, харе. Я відчуваю, що мене трохи вкусило!

– Стопе, не кипишуй. Пішли тоді, подимимо, це трохи зіб’є “синьку». 

Ми вийшли у дворик ресторану, відійшли за ріг, закурили. 

Сонце шкварило щосили, і після сирості та пітьми ресторану було навіть приємно зігрітися на сонечку.

А я, зізнатися, коли ми закурили, очманів. Тому що кожені із нас запалив свою цигарку, і я миттєво вловив солодкаво-їдкий запах «дурі». Тобто я реально запалив звичайну цигарку, а Слава закурив забитий «планом» косяк.

– Це що, трава? – запитую. – Взагалі страх втратив, серед білого дня в громадському місці?

– Та не бзди, – відповідає. – Зате від випитого попустить. Ти ж сам не хотів насинячитись. 

Але я продовжував обурюватись. 

– Зажди, – кажу, – Ну нехай бухло, але яким чином з точки зору віри і релігії ти поясниш вживання марихуани? Сам мені втирав, що тебе віра просвітила, Бог наставив на путь істинну, а сам. 

Без зайвих слів Слава знову почав гортати Біблію. 

– Що ти там шукаєш? – запитую. 

– Зара, зажди. Де ж це місце? Зара, братан, зара. А, ось! Слухай! – І, глибоко затягнувшись, і кілька секунд потримавши дим в легенях, на видиху випускаючи дим, він осілим голосом урочисто і гордо прочитав. – Ось слухай: «Ісус із учнями присів на траву». Як тобі?! До того ж це чисто природній продукт. Жодної хімії та фізичної залежності. 

– Та шо ти мені ліпиш! 

– Тобі треба пихнути, щоб розсіяти пари алкоголю.

Я здався. А коли ми викурили косяк, він сказав, що треба ще випити по кухлю пивка, щоби дур нас не сильно прихопила. 

А потім… потім ми опинилися у нього вдома, де поминали всіх рано відбулих в інший світ товаришів і бажали їм Царства Небесного. 

– Дааа, – сказав Славко, – Хороші пацани давно вже на тім світі. Лишились ти та я. Бабам у цьому сенсі більше підфортило, хоча також є втрати. Люся Добченко повісилась, Машка виїхала за кордон… 

– А Іра? – спитав я. 

– Яка Іра? 

– Ну, Іра Надводнюк.

– Ааа. Нє, Слава Господу, з нею все добре, – відповів Славко. – Я недавно тьотю Люду бачив, так вона сказала, що жива-здорова. Правда, зараз вона в лікарні, зомліла десь, мабуть, сонце напекло. 

Ось так я дізнався, що моє колись перше кохання лежить зараз у лікарні…

А рано вранці, не похмелившись ні грама, з оглушливим дзвоном у довбешці, я уже був у лікарні. Трішки метушні та розпитувань, і за чверть години я знав відділення і номер палати, в якій перебувала Іра Надводнюк.

У чотиримісній палаті два ліжка були застелені, а на інших двох лежали двоє жінок похилого віку. Іри не було.

Ймовірно, подумав я, в реєстратурі щось наплутали.

– Пробачте, пані. Не підкажете, в якій палаті лежить Іра Надводнюк? Мені сказали, що в цій, але, мабуть, відбулось якесь непорозуміння…

І тут одна з жінок, що займала ліжко біля вікна, тихим слабким голосом вимовила лише одне слово: «Льошенька»… І це був її голос. Голос, котрий я впізнав би з-поміж сотень тисяч інших. (До того ж ніхто, крім неї, не називав мене Льошенькою. Втім, і вона не так вже й часто зверталася до мене подібним чином). Ну хіба таке можливо?

Я повільно наблизився до ліжка, щоб негайно відступити на крок назад. Це вийшло мимоволі…

Просто… Господи! Цього не може бути. Я просто не міг у це повірити. Невже ця висохла, бліда, майже біла, як аспірин, жінка років шістдесяти з темними колами навколо тьмяних безколірних очей, невже вона та, котру я колись так шалено кохав?

Що сотворили з нею час і хвороба? А колись, здається, що тільки вчора, вона пашіла здоров’ям, була завжди такою усміхненою красунею зі смарагдовими очима і розкішними грудьми. Яка неймовірна зміна!

Що таке могло трапитись? Що за диявольська метаморфоза?

Я відмовлявся вірити власним очам. Ні, ні, ні… Це не вона.

Але тут вона повторила: 

– Льошенька. Ти все ж таки прийшов, – її очі вмить стали вологими. – Це справді ти?

– Якщо вірити документам, то це – все ще я. Але, боюся, я давно вже не я.

Стримуючи сльози, вона ледь помітно всміхнулась: 

– Як і колись, усе жартуєш. Так і не навчився говорити серйозно.

– Чому ж. Життя багато чого мене навчило. Наприклад, убивати себе. Постійно і цілеспрямовано.

– Ооо. Ну з цим майже всі люди чудово дають собі раду. Всі ми рано чи пізно помремо.

Я наблизився і присів на краєчок її ліжка: 

– Звичайно, правду кажеш. Ось тільки щось ти занадто квапишся.

– Думаєш? Я настільки погано виглядаю?

– Припини. Ти завжди виглядала прекрасно, особливо порівняно зі мною. А я, як бачиш, з роками кращим не став. Постарів, відростив черевце…

– Не думала, що ти прийдеш.

– А це моя фішка. Захист Лужина і мій. Чинити так, як від мене не очікують.

– Ні, я сподівалася, що ти прийдеш. Мені навіть кілька разів один і той самий сон снився: ніби я кличу тебе, і ніби ти почув мої молитви.

– Ну, вважай, що сон був віщим. Тому що я почув тебе і покинув усе, хоч і був неймовірно зайнятий однією важливою та невідкладною справою.

– Якою?

– Дрібниці. Я помирав. Але довелося все покинути і терміново повернутися.

– Все жартуєш, – зітхнула вона, а точніше – видихнула. – Я ж тобі казала, якщо будеш постійно жартувати, люди перестануть сприймати тебе серйозно.

– Іруся, я тебе прошу! – я посміхнувся. – Врешті-решт я не рак, щоби сприймати мене серйозно. 

Тут я прикусив собі язика, усвідомивши недоречність своєї іронії. 

– Вибач, – кажу.

– Припини. Ніхто не приховує від мене мій діагноз. А його стадію і свій стан я не тільки усвідомлюю, а й відчуваю.

– Скажи, я можу щось зробити для тебе? – запитав я.

– Крім того, що вбити і припинити мої муки? Не зважай, я також умію жартувати…

– А якщо чесно, чим я можу тобі допомогти? 

– Все в нормі. Ти тут, і це дуже зворушливо… Я хотіла тебе побачити…

– Ти ніколи не була сентиментальною. 

– Якщо говорити зовсім чесно, то я… Я хочу побачити свою дочку перед тим, як… Одне слово, я сумую за нею, а моя мама її не приводить… Раптом я її більше не побачу…

– Ой, тільки давай не будемо драматизувати.

– Любий, ти ж мене знаєш. Я завжди була реалісткою. Я чудово усвідомлюю: мені залишилися лічені дні. Алея прошу тебе… Я знаю, ти вмієш тримати слово, тому прошу тебе, приведи до мене доньку. Я хочу з нею поговорити, побачити її… Вона зараз із батьками, але ти ж їх знаєш. Відтоді, як ти їх бачив, вони не змінились. Я божеволію від того, що вона зараз із ними. Вона єдина світла істота в тому безпросвітному пеклі, в котрому мені доводилося жити. Благаю, знайди спосіб привести її сюди. Це дуже важливо, – вона зробила спробу підвестися, але на це у неї забракло сили.

– Тихо-тихо, Ірусь. Я все зроблю. Довірся мені. Я все зроблю.

Вона покірно опустила голову на подушку. Було помітно, що навіть ця невдала спроба підвестися забрала у неї чимало сил.

Я, як міг, намагався приховати, що жалію її. Знав, що вона горда, і жалем її можна сильно образити. З іншого боку будемо чесними: моє серце розривалося від співчуття.

Ось мені жорстокий урок. Я, дурень, думав, моє життя жахливе, нице, нікчемне. Їй-право, соромно. Тут же навіть не порівняєш. На її тлі всі мої так звані проблеми танули, як воскові фігури на гарячому сонці. Я, котрий вважав себе нещасною людиною без майбутнього; жив без будь-якої мети в жалюгідному стані; ледь-ледь зберігав людську подобу і порядність; людина, розчарована в собі і в житті; під’їдена гординею і частими нападами депресії, а також мізантропії; смертельно втомлений існуванням; втомлений, злий невдаха, я, несподівано ясно, узрів, наскільки все може бути значно гірше. Врешті-решт я живий, здоровий. А душевні муки ніщо порівняно з тим, який біль зараз доводиться терпіти Ірі. І не день, і не два. А вже кілька тижнів. А головне, в її випадку немає жодної надії на одужання. Вона приречена. А без надії на краще не те що хворіти, просто жити нестерпно.

– А у тебе як справи? – спитала Іра, немовби бажаючи відволікти мене від невеселих думок?

– Я? У мене все добре. Вільний як вітер. Роблю, що хочу. Ну, а позаяк я останнім часом нічого не хочу, то, відповідно, нічого і не роблю.

– Працюєш?

– Ні. Швидше отримую задоволення, за яке платять гроші. Так що гроші у мене є. Причому стільки, що навіть тратити нема на що.

– І це все?

– А що ще?

– Ну, колись ти мріяв підкорити весь світ.

– Було, пам’ятаю. Марнославство. Але, повір, це вже дуже давно не мій гріх.

– Хотів, щоб тебе і твоє ім’я знали всі без винятку, пам’ятаєш?

– А тепер навпаки. Я хочу, щоб світ забув про мене, і щоб жодне падло мене не впізнавало. І не лізло до мене з дурнуватими проханнями дати автограф, сфоткатись чи ще щось… Ненавиджу. Я хочу, щоб мені дали спокій.

– Впевнений?

– Повір. Роки змінюють людей. І не лише фізично. Людина змінюється постійно. Звички, гени, характер – це все, звісно, добре, але ми не роботи. Ми – живі люди. А все живе, природно, в чітких межах своєї сутності, постійно змінюється. І ці зміни не лише через оточення. Тобто приходять не лише іззовні. Частенько робота свідомості, а також підсвідомості – ось що змінює людину зсередини, і часом так разюче, що не надивуєшся.

Вона усміхнулась.

– Ти часом не курнув? Щось тебе на «умняк» потягло.

Я усміхнувся у відповідь.

– Ти ж знаєш, я і без дурі на це страждаю іноді. Гаразд, піду я. Доньку я приведу. Цим можеш не перейматися. Ви не переїхали?.. Але може тобі ще щось потрібно? Купити там.. не знаю.. ліки якісь, їжа, солодощі… Ти проси, не соромся.

– Ні-ні. Нічого не треба. Ти тільки приведи до мене Оленку, добре?

– Звичайно, мала, домовились. Я все зроблю.

Я потис її холодну руку, а ось поцілувати не наважився. І, спускаючись сходами вниз, я все думав: чому не поцілував її? Відповідь була. І відповідь була одна. І вона була дивною. Річ у тому, що я до кінця не міг визнати: ця жінка, а також та, котру я любив – це одна і та ж людина.

Розумом я все розумів, а ось серце відмовлялося прийняти цей факт. 

Я непокоївся: з даною Ірі обіцянкою можуть бути певні проблеми, адже донька її мене жодного разу не бачила. А бабуся Оленки, тьотя Люда, якщо й пригадає мене, то тим гірше. Я їй ніколи не подобався: вона вважала, що я погано впливаю на Іру, і що саме через мій згубний вплив Іра тижнями не приходила додому, почала палити, випивати, красти і потрапляти у всілякі відповідні до такої поведінки ситуації…

Достеменно в її вічно захмелілу голову ніколи не приходила елементарна думка: насправді все це відбувалося через те, що Іра ненавиділа свого вітчима, який за кожної нагоди намагався оволодіти шістнадцятирічною дівчиною. І, звичайно ж, ненавиділа свою матір, котра так бездумно любила його і намагалася пити з ним нарівні, від чого швидко спивалась і вічно спала, коли той починав черговий раз атакувати неприступність своєї падчерки. Спала… Або, що гірше за все, на думку Ірусі, вдавала, що спить. А це вже мерзенно.

Вони тоді синячили по-страшному. Минуло майже двадцять років. Якщо вони дотримувалися такого ж способу життя, то я дивуюсь, як вона (маю на увазі тьотю Люду) ще досі жива. Дивно і прикро. Такі хлопці хороші давно пішли, залишившись «вічно молодими», а ця гнида стільки часу п’є, і нічого. Жива живісінька, сука.

Де ж справедливість, і куди дивиться Господь, якщо Він, звичайно, взагалі існує…

Ну, досить душевних мук і запитань без відповідей. Ближче до справи.

Я даремно остерігався якихось ускладнень. Їх не було зовсім.

Двері до квартири були відчинені. Я спокійно зайшов у цей смердючий гадючник. Навколо панував розгардіяш, а через бруд на підлозі самої підлоги навіть не було видно.

На кухні сидів якийсь мужик, цілковито голий. Пив пиво з пластикової пляшки і розмовляв із невидимим співрозмовником. Він говорив: 

– Не мороч мені голову, хлопче. Ти зовсім ще юний, щоб це втямити! – він гримнув кулаком по столі і крикнув, здуваючи жили на шиї. – І не смій зі мною сперечатись, щеня, бо так влуплю, що голова в труси впаде! – Він різко змінився, повеселішав, засміявся: – Та і як можна сперечатися з елементарними речами, в цьому питанні всі баби однакові. Їм, запам’ятай хлопче, хоча б раз на місяць потрібен секс, а якщо нема сексу, тоді їм потрібен скандал. А є такі ненаситні особини, що їм треба і одна, і друге: спочатку скандал, а потім секс для примирення. А в ідеалі взагалі – секс зі скандалом. Подвійний, так би мовити, кайф, отримують. Втямив, хлопче?

Мене голий чоловік не помічав, був повністю поглинутий повчальною бесідою з невидимим для мене хлопцем. Тому я не став заважати їхньому інтелектуальному спілкуванню…

Пройшов у велику прохідну кімнату, ймовірно, колись створену, щоб бути вітальнею. У ній працював телевізор, що стояв біля дивану, на якому спала тьотя Люда в обіймах якогось неголеного чоловіка, вбраного в однострій метробудівника…

Окрім дивана і телевізора в кімнаті меблів більше не спостерігалося. Решту приміщення було завалено якимись старими речами, лахміттям, порожньою склотарою і картонними коробками… Все це, ймовірно, було принесено з різних звалищ і сміттєвих контейнерів. Запах, звичайно ж, стояв відповідний. 

Я перетнув це захаращене приміщення і увійшов у маленьку віддалену кімнатку. Там на підлозі лежав брудний матрац, вкритий подертим лахміттям, а на ньому сиділа в пожмаканій піжамі маленька худенька дівчинка років семи. Напевно, це і була Оленка. 

Вона заколисувала велику, досить реалістично зроблену ляльку, запеленану в брудний рушник.

Я присів біля дівчинки.

– Підкажи-но мені, красуне, хто з вас двох Оленка? 

– Я, – пошепки відповіла Оленка цілком серйозно, – А її звати Лялюся, тільки тссс. Я її ледве заколисала, не хоче вона вдень спати, така вже вперта, а вередуля, ось. 

– Але ти, – кажу, – мабуть, не така. Ти, напевно, слухаєшся мами? 

– Так, але мами зараз немає. Вона зомліла, і її відвезли в лікарню, ось. 

– А хочеш провідати маму? 

– Бабуся обіцяла, але вона сама зараз хворіє. Вона відвезе мене, коли відпочине, і у неї спухнуть ноги, ось. 

– А я би міг відвести тебе просто зараз, – кажу. 

– Але, ось, мама не дозволяє мені навіть розмовляти з незнайомими, ось. 

– І правильно, – кажу. – Але, бачиш, у чому річ, я якраз старий знайомий твоєї мами і знав її ще коли вона була зовсім маленькою. 

– Як Лялюся? – запитала Оленка. 

– Ну, майже. І щоб уже зовсім дотриматися всіх формальностей, давай познайомимося? Тебе, як я знаю, звуть Оленкою. Правильно? 

Оленка кивнула.

– А мене друзі завжди звали Льошею. Або Артистом. 

Оленка з довірою усміхнулася. 

– А ми з мамою бачили тебе по телевізору. 

– Правда? 

– Так, бачили в смішній-пресмішній програмі. 

– Тобі було смішно? 

– Дуже, – сумно відповіла Оленка. – А ось мама кожного разу плакала. 

– Хм, – розгубився я. – Буває. Гумористичні передачі, бачиш, можуть викликати дуже різні емоції. Гаразд, давай зробимо так: ти зараз одягаєшся в найгарніший одяг, і ми вирушаємо до мами, а я поки що викличу таксі. 

Я дістав з кишені мобільний. 

– А ми можемо взяти Лялюсю? Вона також за нею сумує.

– Хто за ким? 

– Що? – не зрозуміла Оленка.

– Я запитую, хто за ким?.. Ну, гаразд, це не так важливо… Збирайся швиденько. Мама дуже нас чекає.

Все виявилося простіше простого. 

Коли ми виходили, голий мужик продовжував спілкування з уявним співрозмовником, метробудівник продовжував спати, і лише тьотя Люда, коли ми з Оленкою проходили повз неї, із зусиллям розплющила очі і хрипким голосом запитала: 

– Хто такий?

– Спокійно, – кажу, – спимо далі далі, я друг. 

Вона перевернула очі, намагаючись переварити отриману інформацію. Відтак знову спробувала сфокусувати свій п’яний сонний погляд на мені. 

– І кууди? – запитала вона. 

– Все добре, – відповідаю. – Ми буквально туди і назад. 

Тьотя Люда, втомившись тримати непідйомні повіки, з полегшенням заплющила очі і вже крізь сон п’яно пробурмотіла: «Рівно в десятій додому». 

– Неодмінно, – сказав я. 

…Цього разу Іра в палаті була сама, сусідки не було. 

– Нас уже не хотіли пускати, – кажу. – Але ми прорвалися.

 Оленка кинулася до мами. Як Іра не стримувалася, все ж таки не змогла втримати сльози. 

– Дівчинка моя, – повторювала вона, – донечка моя… 

– Ірино, – занепокоївся я, бо мене налякало одне припущення, – А де твоя сусідка? Сподіваюсь вона повернеться, чи її кудись відвезли назовсім? 

– Сплюнь, вона пішла вечеряти. 

– А ти чому не йдеш? Тобі треба добре харчуватися. 

– Так, мамо, – несподівано по-дорослому підтримала мене Оленка. – Якщо хочеш швидко одужати, ти повинна багато їсти, особливо вітаміни, щоб у тебе були сили.

– О, моя турботлива дочурочка, – замилувано промовила Ірина. 

Я скривився: 

– “Дочурочка” – жахливе слово, дуже схоже на інше недоречне і образливе, а особливо для такої розумної дівчинки. “Дочурочка”… 

Іра усміхнулася, притисла до себе дочку і, прикривши їй вуха руками, сказала: 

– Льоша, ти здурів? 

– Що ти маєш на увазі – спитав я? 

– Чому вона в новорічному костюмі сніжинки? 

Я розвів руками:

– А що я міг зробити? Я попросив її одягти щось найгарніше, адже ми йшли на зустріч з мамою, а мамі має бути приємно, що у неї найгарніша у світі дівчинка. 

Іра відсторонила Оленку від себе, оглянула її уважно і, задоволена її виглядом, у цілковитому захваті сказала:

– Оленочко, хочеш відкрию тобі одну таємницю?

 Оленка кивнула, і мама продовжила: 

– Ти у мене найгарніша у світі дівчинка.

– Правда? – засяяла Оленка. 

 Іра поглянула на мене в німому проханні прийти на допомогу, і я підтримав її:

– Звичайно, ти дуже красива. До речі, мама у твоєму віці була така ж прекрасна. 

Іра і Оленка розсміялися, щасливі та задоволені моїми словами. 

– До того ж, – додав я, – Ти єдина жива сніжинка посеред цього спекотного літа. 

І вони знову розсміялися. 

– А хочеш я відкрию тобі ще одну велику таємницю? – запитала Іра дочку і, коли та з нетерпінням кивнула, заявила: – Оленочко, ти давно вже мене про це запитувала. Тобі ж подобається Льоша? Так? То ось, люба моя, – це твій тато. 

У палаті запала важка, сповнена дзвінкої енергії тиша. 

Я був спантеличений і, мабуть, вперше в житті не міг знайти слів. 

Оленка розгублена, але щаслива дивилася на мене на всі очі й чогось чекала. Також на мене був спрямований інший, сповнений благання, погляд Ірини…

Минула хвилина або ж ціла вічність, тут мені важко сказати…

Щойно тільки Оленка вийшла з палати, я поставив Ірі коротке, але цілком красномовне запитання: 

– Ну і? 

– І все. 

– Ні, не все! Що це було? – запитую. – Ми не бачилися приблизно двадцять років… Оленка бути моєю дочкою не може. 

– Може, – втомлено відказала Іра. – Якщо, звичайно, ти захочеш. 

Я злегка оторопів від цього всього.

– Але ж вона не моя донька. 

– А я не казала, що вона твоя донька. 

 – Хіба? А мені здалося…

 – Точно-точно, все правильно, але я не говорила, що вона твоя дочка, я їй сказала, що ти її батько. 

– Ти обманула її. 

Іра підвела погляд на мене. 

– Обманула… так, обманула, це мій гріх. Але ти можеш мою брехню зробити правдою. Ти ж бачив, в яких умовах вона живе? Що буде з нею після того, як я… ну, після того, як я…

– Не смій! – вигукнув я. – Не смій маніпулювати своєю смертю. Тобі не пробити мене на жалість. Я сволота, цинік і мерзотник! Ясно? І таким, між іншим, зробила мене ти. Так! Це ти колись дуже давно запропонувала мені перший укол, а я, боячись виглядати боягузом, по дурості своїй, сміливо простягнув руку назустріч голці! Це ти підбивала мене на злочини, тільки б у нас були гроші на так зване веселе життя. Це ти закрутила мені голову, але як тільки з тюряги вийшов твій Вітя, то кинула мене того ж дня, не замислюючись і нічого не пояснюючи. Так, ти була моїм першим коханням. Однак це не заважає мені пам’ятати і розуміти, що це ти, ще тоді в юності, зламала мені все життя заздалегідь і наперед. Тому! Навіть не сподівайся, що я звалю на себе твою ношу. Тому що я і про себе не в змозі подбати, яка вже тут дитина? 

Я заспокоївся і, знизивши тон, додав: 

– Мені дуже шкода, що з тобою трапилася така біда, але, будьмо чесними, ймовірно, ти заслужила таку жахливу долю. Оленці буде нелегко, але тобі слід було потурбуватися про неї заздалегідь. Тож вибач… Я не герой з романтичного кіно… Ясно? 

Іра слухала і понуро мовчала… 

Зайшла Оленка: 

– Мам, я принесла тобі чай. 

– Це так приємно, Оленочко, дякую тобі. За все. – Вона кинула короткий погляд у мій бік. – Я мусила спробувати, ти був моєю останньою надією. Вибач…

– Нічого, – буркнув я, – все гаразд.

На душі у мене було препаскудно, але я залишався непохитним. 

Якого дідька я маю почуватися винним стосовно неї? Тільки тому, що у неї рак, і вона вмирає… І тому що колись я її кохав?.. А також тому, що я не звик жертвувати собою заради інших? Все правильно… Все справедливо…

…Коли ми з Оленкою вийшли з лікарні і сіли в таксі, вона тихо, щоб не почув водій, запитала мене: 

– А ти справді багато років служив розвідником? 

– Це мама тобі таке розповідала? 

Оленка кивнула. 

Я також знизив голос і прошепотів: 

– Звичайно, правда, але, дивись, нікому не кажи – це таємниця. 

– І тобі знову треба повертатися за кордон? 

Я усміхнувся: 

– Ні, тепер я ніколи тебе не залишу. Моя служба закінчена. Я тепер буду з тобою завжди…